Don't walk behind me, I may not lead.
Just walk beside me and be my friend.
Albert Camus
All the colorful individuals I've created for my screen play seem to have fled. They've escaped from my mind . Jumped ship. I feel bereaved. I can't locate them.
Five years ago in the far south of Patagonia, after a long day on an old tourist boat exploring icebergs and awesome glaciers, I had a 'vision.'
We were crossing a turquoise lagoon. I was sitting alone at the back of the motor boat. Everybody else was inside, huddled together, sleeping off a late large lunch eaten on a small island. I forget it's name. I'd eaten half a tuna sandwich and an apple.I was thirsty. My gaze was focused on the mountains we were leaving, not on the view we were heading towards.
I felt profoundly sad.
A humiliating experience on the island had triggered a tsunami of self doubt. What I was doing with my life? Where did such confusion and agonizing embarrassment come from?
Though burning tears I stared at the snow capped mountain we were leaving behind. I prayed for help. Not true. I howled into the spray and the wind. I howled inwardly to God, to the Universe, to Jesus, to Buddha, to all the saints and angels I could name.
Show me a way I pleaded to transform this inner self sabotaging monster. Free me. Change me. Help me. Now. Please. Let me see everything 'differently.'
As we raced further from the shore, I remember thinking the mountain looked like a mysterious etching. Fine black lines were deeply etched across a mass of white snow, with inky- dark smudges depicting dangerous gulleys and unexplored ravines. My eyes became fixed on this scene.
Suddenly, the etching came alive. For no more than a few fleeting seconds, I saw all the exotic characters from all the paintings I'd ever painted process across a high narrow snow-covered ridge and disappear, one by one, into a magnificent yurt made of ice and snow.
It was as if they were showing me where they really lived. As is they were going home.
In an instant it felt like all the characters I've ever created with pencil and paint, have two lives. One in the two dimensional world of painting. The other here.
From behind their frames or in my sketch books, when alone, if nobody is looking at them , they leave. This is where they come. This is where they gather. I think they're an ancient tribe of extraordinary souls, communing in an ice yurt for the good of the world, in the depths of Patagonia.
I interpreted this 'vision' as the source where all my art comes from.
I felt euphoric for at least a week.
So , perhaps my film's characters also have a source to retreat to, and a shelter to surge from ?
Maybe they've sought refuge in this Spanish shepherd's shelter? It's comforting to think of them in there. Maybe they're communing with each other, waiting for me to calm down, or rather reconnect with the bigger picture.
For the past three weeks all of my screenplay characters have been begging, yelling, tugging at my arm to be the protagonist.
It's been chaos in my heart. I'm exhausted.
Time for another serious prayer.
This film was to have been Shifra's story. Then it became her mothers. Then her fathers!
Who's story is it now?
Faith has to do with things that are not seen, and hope with things that are not in hand.
Saint Thomas Acquinas
Photos of shepherds shelters in The Picos de Europa mountains in northern Spain.
And the same story in Ukrainian for my 14 readers there, thanks to Google translate and thank you all for following the blog!!
Не ходити переді мною, я не можу слідувати.
Не ходіть за мною, я не можу навести.
Просто ходити поруч зі мною і моїм другом.
Альбер Камю
Всі барвисті людей, яких я створив для мого екрану грає, здається, втік. Вони втекли з моєї свідомості. Дезертирував з корабля. Я відчуваю загиблих. Я не можу їх знайти.
П'ять років тому на крайньому півдні Патагонії, після довгого дня на старій човні турист вивчає айсбергів і льодовиків дивним, у мене було "бачення".
Ми перетинали бірюзові лагуни. Я сидів один в задній частині моторному човні. Всі інші були всередині, притиснувшись один до одного, сплять з кінця великий обід їдять на маленькому острові. Я забув його ім'я. Я б з'їла половину бутерброда і тунця apple.I пити. Мій погляд був зосереджений на гори ми виїжджали, а не на точці зору, ми йшли назустріч.
Я відчував себе глибоко сумно.
Принизливий досвід на острові викликали цунамі собі сумніви. Те, що я роблю зі своїм життям? Звідки така плутанина і болісною збентеження прийшли?
Хоча спалювання сльози я дивився на снігові гори, ми були залишаючи позаду. Я молився про допомогу. Це не так. Я вив на бризки і вітер. Я вив внутрішньо до Бога, до Всесвіту, до Ісуса, Будди, всім святим і ангелам я міг би назвати.
Покажи мені, як я благав, щоб перетворити це внутрішня чудовисько саботувати себе. Звільни мене. Зміна мене. Допоможи мені. Зараз. Будь ласка. Дозвольте мені бачити все "по-різному.
Як ми мчали далі від берега, я пам'ятаю, як подумав гора схожа на таємничий травлення. Образотворче чорні лінії були глибоко врізалися через маса білого снігу, з чорнильно-темна плями зображують небезпечні яри і незвідані ущелини. Мої очі стали закріплені на цій сцені.
Раптом, травлення ожив. Для не більше декількох швидкоплинних секунд, я побачив, що всі екзотичні персонажі з усіх картин я коли-небудь пофарбовані процес по високим вузьким засніжених хребтом і зникають один за іншим, в чудовому юрті з льоду і снігу.
Це було, як якби вони показували мені, де вони дійсно жили. Як вони збиралися додому.
У момент, коли він відчував, що всі персонажі я коли-небудь створених за допомогою олівця і фарби, мають два життя. Один у двовимірному світі живопису. Інший тут.
Через їх рами або в моїх книгах ескіз, коли на самоті, якщо ніхто не дивиться на них, вони йдуть. Це звідки вони беруться. Це там, де вони збираються. Я думаю, що вони древнє плем'я надзвичайних душі, спілкуючись у крижаній юрти на благо світу, в глибині Патагонії.
Я сприйняв це "бачення", як джерело, де все мистецтво виходить від моєї.
Я відчув ейфорію, принаймні тиждень.
Так, може бути символи мого фільму також джерело відступити, і притулок від сплеску?
Може бути, вони шукали притулку в житло цього іспанського пастушої? Це втішно думати про них там. Може бути, вони спілкуючись один з одним, чекаючи мене, щоб заспокоїтися, або, вірніше, відновити зв'язок з більш широкої картини.
За останні три тижні всі мої персонажі сценарію були жебрацтво, кричав, смикаючи мою руку, щоб бути героєм.
Це був хаос в моєму серці. Я вичерпані.
Час для ще однією серйозною молитві.
Цей фільм повинен був бути розповідь Шифра в. Тоді він став її матері. Потім її батьків!
Хто історію вона зараз?
Віра має справу з речами, які не бачили, і сподіваюся, з речами, які не перебувають в руках.
Сент-Томас Acquinas
English to Spanish translation
No camines delante de mí.
No camines delante de mí, no puede seguir.
No camines detrás de mí, no puede conducir.
Sólo hay que pasar junto a mí y sé mi amigo.
Albert Camus
Todos los individuos que he creado para mi juego la pantalla parecen haber huido. Que han escapado de mi mente. Abandonó el barco. Me siento terrible. No puedo localizarlos.
Hace cinco años, en el extremo sur de la Patagonia, en un barco de turistas explorando los glaciares impresionantes, yo tenía una 'visión'.
Estábamos cruzando una laguna de color turquesa. Yo estaba sentado sola en la parte trasera de la lancha. Todos los demás estaban en el interior, amontonados, durmiendo despues de un almuerzo grande que tomarion en una isla. Me había comido medio sandwich de atún y una manzana. Mi mirada se centró en las montañas que nos íbamos, no en la visión que se dirigían hacia.
Me sentí profundamente triste.
Una experiencia humillante en la isla había provocado un tsunami de dudas. Que estaba haciendo con mi vida? ¿De dónde viene esta confusión y vergüenza tan dolorosa ?
A pesar de las lágrimas ardiendo me quedé mirando el nevado que dejábamos atrás. Rogué por ayuda. No es cierto. Me gritó en el rocío y el viento. Yo gritaba interiormente a Dios, al Universo, a Jesús, a Buda, a todos los santos y los ángeles que podría nombrar.
Muéstrame una manera que se declaró a transformar a este monstruo de auto sabotaje interno. Libre de mí. Me cambio. Ayúdame. Ahora. Por favor. Vamos a ver todo de forma diferente. "
A medida que corrió más lejos de la orilla, recuerdo haber pensado la montaña parecía un grabado misteriosa. Líneas finas y negro se grabaron profundamente en una masa de nieve blanca, con tinta oscura, las manchas que representan barrancos peligrosos y barrancos sin explorar. Mis ojos se fijaron en esta escena.
De repente, el grabado cobró vida. Por no más de unos segundos fugaces, vi a todos los personajes exóticos de todas las pinturas que yo había pintado el proceso a través de un angosto y muy cubierta de nieve cresta y desaparecen, una por una, en una yurta magnífico hecho de hielo y nieve.
Era como si me estaban mostrando en el que realmente vivió. Como se iban a casa.
En un instante se sintió como todos los personajes que he creado con el lápiz y la pintura, tiene dos vidas. Uno en el mundo de dos dimensiones de la pintura. El otro aquí.
Desde detrás de sus cuadros o en los libros de mi dibujo, cuando está solo, si nadie está mirando, se van. Aquí es donde vienen. Aquí es donde se reúnen. Creo que son una antigua tribu de las almas extraordinarias, en comunión en una yurta de hielo por el bien del mundo, en las profundidades de la Patagonia.
Interpreté esta visión, como la fuente de donde todo viene de mi arte.
Me sentía eufórico por lo menos durante una semana.
Por lo tanto, tal vez los personajes de mi película también tiene una fuente a retirarse a, y un refugio para aumento de?
Tal vez han buscado refugio en refugio de este pastor español? Es reconfortante pensar en ellos en ese país. Tal vez estén en comunión con los demás, esperando a que me calmara, o más bien volver a conectar con el panorama más amplio.
Para las últimas tres semanas todos los personajes de mi guión han estado pidiendo, gritando, tirando de mi brazo para ser el protagonista.
Ha sido un caos en mi corazón. Estoy exhausta.
Es hora de otra oración seria.
Esta película tenía que haber sido la historia de Shifra. Luego se convirtió en su madre. Entonces su padre!
De quien es esta historia ahora?
La fe tiene que ver con cosas que no se ven, y la esperanza con cosas que no están en la mano.
Santo Tomás de Aquino
No comments:
Post a Comment